Маруся



Категории Григорiй Квiтка-Основ'яненко ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал (Повiсть) Починається повiсть з фiлософських роздумiв автора про людське життя, про те, що немає на сiм свiтi нiчого вiчного: сьогоднi живеш, а завтра — помер. Кожний батько виховує свою дитину, щоб вона була розумною, доброю. Так само i отець небесний: оберiгає людей вiд усякоï напастi, а коли вже й пошле за грiхи яку бiду, то вiн же i помилує! Тiлько покоряйся йому! За цими заповiдями жив i Наум Дрот. Коли його постигла лиха бiда, вiн хвалив Бога i не вдався в тугу. З тим i прожив свiй вiк, тодi як iнший, письменний, не стерпiв. Наум Дрот був парень на усе село. Добрий слухняний син, горiлку не пив, з ледачими неводився. Дуже любив до церкви ходити. Хоч маленьке свято, а вiн свiчечку у церквi поставить, грошi старцям роздасть. Саме за це Бог милосердний його нагородив. Наградив його жiнкою доброю, роботящою, хазяйкою слухняною; i що було Наум нi забажа, що нi задума, Настя (так ïï звали) ночi не поспить, усюди старається, б'ється i вже зробить i достане, чого мужиковi хотiлось. Поважав же i вiн ïï, скiльки мiг, i любив ïï, як свою душу. Одне було погано: вони не мали дiтей. Через це Настя дуже сумувала, часто плакала. Були у них i воли, i нива не одна, та вони не знали, кому пiсля них таке добро дiстанеться. Наум намагався заспокоïти дружину. I ось, мабуть, за ïхнi молитви, Бог дав ïм донечку. Якi ж вони обоє були щасливi! Отi виросла ïм на втiху. Та що ж то за дiвка була! Висока, прямесенька, як стрiлочка, чорнявенька, очицi, як терновi ягiдки, бровоньки, як на шнурочку, личком червона, як панська рожа, що у саду цвiте, носочок так собi пряменький з горбочком, а губоньки, як цвiточки розцвiтають, i меж ними зубоньки, неначе жорнiвки, як одна, на ниточцi нанизанi. Коли було заговорить, то усе так звичайно, розумно, так, неначе сопiлочка заграє стиха, що тiльки б ïï й слухав... Звали ïï Марусею, ходила вона у бiленькiй сорочечцi, яку сама пряла i вишивала. Схоже була на панночку. Коли зустрiчалась iз старшими, то низько вклонялась i вiталась: Здрастуйте, дядюшка! або: Здоровi, тiтусю! Нiхто з парубкiв не смiв ïï зачепити, бо так подивиться, що той тiльки мовчки поклониться ïй i вiдiйде далi. Ходити на вулицю не любила. Любила вдома батькам допомагати, варити ïжу та прясти. Коли ÏÏ запрошували до подруг на весiлля, то була там не довго, а тiльки посидить, пообiда, а як виведуть молодих надвiр танцювати, то вона мерщiй додому. Одного разу, на клечальнiй недiлi, Маруся була у своєï подруги дружкою на весiллi. Навпроти дружечок сидiли бояри. Старшим боярином був парубок з города, свитник Василь. Це був гарний парубок, русявий, рум'яний, одягнений у синiй жупан. Коли пришивали боярам до шапок квiтки, то Василь поклав аж цiлiсiнький гривеник. Всi дуже здивувались, а вiн став спокiйно ïсти, буцiмто копiйку дав. Потiм почав Василь дружечок розглядати. I ось його погляд зупинився на Марусi, що була старшою дружкою. Став наш Василь i сам не свiй i, як там кажуть, як опарений. То був шутливий, жартовливий, на вигадки, на приклади — поперед усiх: тiльки його й чули, вiд нього весь регiт iде; тепер же тобi хоч би пiвслова промовив: голову посупив, руки поклав пiд стiл i нi до кого нiчичирк; усе тiльки погляне на Марусю, тяжко здихне i пустить очi пiд лоб. Прибрали страви, поставили на стiл горiхи. Дружечки почали з боярами цятаться, смiятися, щебетати, а Василь сидiв, немов у лiсi, нi до кого не говорив, тiльки дивився на Марусю. А що ж Маруся? Вона теж змiнилась. ïй стало чогось нудно, млосно, а коли гляне на Василя, то так ïй жаль його. А чого, i сама не знає. Невдовзi дiвчина зiбралася додому, але, як подивиться на Василя, то знов не може пiднятися з — за столу. Аж ось Василь насмiлився, набрав у жменю горiхiв, пiдiйшов до Марусi i запитав: Чи чiт, чи мишка? Маруся промовила: Чiт! i взяла iз Василевоï жменi горiхи. Тут стали якраз виводити молодих iз хати. Марусi полегшало на душi, бо i вони з Василем вийшли надвiр. Молодь почала танцювати, веселитися. Василь вийшов iз хати, але не пiшов танцювати, бо на думцi в нього була одна Маруся. Вiн став розпитувати про неï пiдстаршого боярина Левка Цьомкала. Левко розповiв, яка ця дiвчина багата, як ïï батько любить, а вона байдужа до розваг i гуляти на свята не ходить. Згадав i про те, яка Маруся роботяща: добре шиє, пряде, варить i пече, а мати п сидить та вiдпочиває. Маруся теж не схотiла танцювати, а сiла бiля хати i стала перебирати горiшки, що дав ïй Василь. ïй часом ставало то весело, то сумно, i вона сама не знала, що з нею дiється. До Марусi пiдiйшла ïï подруга Олена Кубракiвна i почала розповiдати, як танцювала з боярином. Маруся подумала, що йдеться про Василя, але дiвчина вiдповiла, що танцювала не з ним, бо отой старший боярин дуже неприступний. Олена сказала, що Василь з мiста, вiн свитник; як на неï, то хлопець дуже гарний, має гнучкий стан та на сiльських дiвчат i не дивиться. Нiбито його хазяïн хоче взяти Василя в прийми, вiддати за нього свою доньку — красуню. Почувши про це, Маруся ще дужче засумувала. Вона вирiшила зберегти на пам'ять горiхи, що дав ïй Василь. Струснувши ïх у жменi, дiвчина голосно промовила: Чи вiн мене любить? Чiт чи мишка? Василь почув цi слова i обiзвався до неï: Чiт! I любить тебе вiд щирого серця! Засоромившись, Маруся запитала: Хто такий? Про кого ви говорите? Парубок вiдповiв: Той тебе любить... про кого... ти думала... Саме в цю хвилину ïï покликала Олена, i дiвчата вирiшили iти додому, домовившись завтра вранцi пiти до мiста, бо треба було дещо купити. Василь, який чув ïхню розмову, довго стояв, гадаючи, чи немає у Марусi когось iншого на прикметi. Маруся ж, iдучи додому, разiв зо два зупинялась i оглядалась. Сумна повернулась дiвчина до своєï хати, бо думала, що Василь ÏÏ не любить. Мати нездужала, лежала й стогнала, а дочка прийшла з весiлля i, нiчого не розповiдаючи, сидiла мовчки. Треба було йти по зiлля на город, а вона з кошиком пiшла по воду. Прийшла додому, затопила пiч i почала ставити в неï порожнi горшки, замiсть пшона стала терти сiль — усе в цей день робила не так як слiд. Настя розказала Наумовi, що щось негаразд з ïхньою донькою. Чи не з очей ïй сталося? А чоловiк розсердився i нагримав на жiнку, наказавши ïй краще помолитися Богу: ...то й гляди, що Маруся наша завтра зовсiм здорова буде. Маруся, прочитавши на нiч молитву, лягла спати, аби завтра раненько встати. Дiвчина лежала та все думала про Василя i тихенько плакала, а потiм таки заснула. Вранцi Василь чекав дiвчат на дорозi, що вела до мiста. Вiн вирiшив будь — що поговорити з Марусею. Нарештi з'явились подруги. Маруся побачила Василя. Руки й ноги затрусилися, у животi похолонуло, i дух зайнявсь, i сама нi з мiсця. А подрузi сказала, що спiткнулась. Василь, зустрiвши дiвчат, наплiв ïм, нiбито по дорозi бiгав якийсь собака i кидався на людей. Маруся i Олена злякались i хотiли вже повернути назад, та парубок пообiцяв провести ïх i оборонити вiд собаки. Прийшли вони до мiста, на базар. Олена стала скуплятися, а Маруся тiльки ходила i нiчого не купувала. Василь розпитав, що ïй потрiбно, сам усе купив i поскладав Марусi у кошик. Коли дiвчата зiбралися додому, хлопець сказав, що проведе ïх, бо йому нiбито треба у ïхнє село до якогось чоловiка. Вирушили укупцi в дорогу, аж тут Олена згадала, що забула забрати у шевця батьковi чоботи. Вона пiшла собi, а Василь з Марусею стали чекати бiля дороги. Коли Олена залишила ïх на самотi, Василь наважився вiдкрити своï почуття: — Марусю! Чи я ж один був такий на свiтi, щоб, побачивши тебе, не полюбив щиро? Люблю я тебе, Марусенько, усiм серцем моïм, люблю я тебе бiльш усього на свiтi... Не сердься на мене, не вiдворочуйся, не затуляй очиць твоïх бiлою рученькою; дай ÏÏ менi сюди, нехай пригорну ÏÏ до свого серденька, та тодi хоч i вмру, коли тобi невгодна щирая моя любов!.. Почувши такi слова, Маруся затремтiла, серденько в неï забилось, але вона все ж таки промовила до нього: — Адже ж ти просватаний? — Нi, Марусю, нi на кому я не сватаний i нi об однiй дiвчинi до сiєï пори i не думав. Освiдчившись Марусi у коханнi, Василь став допитуватись у неï, чи вона його любить. Але дiвчина вiдповiла, що не скаже цього нiколи, бо ïй соромно. Хлопець обнiмав, цiлував ïï i не мiг намилуватися нею. Маруся хотiла вирватись з його обiймiв, та не могла, була неначе прикована до Василе-воï шиï. Але потiм схаменулась i звелiла вiдпустити ïï, бо вона боïться, що це грiх, за який Бог може на неï прогнiватися. Василь же вiдповiв ïй так: Та я ж тобi, моя Марусенько, тим же Богом божуся, що нема у сьому нiякого грiха. Вiн повелiв бути мужу й жонi; заповiдав, щоб вони любили один одного i щоб до смертi не розлучалися. Тепер ми любимося: дасть Бог, сполним святий закон, тодi i не розлучимося на вiк наш... Пiсля цих щирих слiв Маруся сама тричi поцiлувала Василя. Аж ось з'явилась Олена. Пiшли додому, а дорогою Олена дивувалась, чому це Маруся стала такою веселою, балакучою та ще й з парубком: колись вона ïх цуралась, а тепер сама жартує. Прийшли у село, Василь попрощався з дiвчатами, вiддав ïм ïхнi речi, якi нiс, i пiшов. Тiльки-но вiн вiдiйшов, Маруся згадала, що забула забрати у нього синiй камiнець. Побiгла, наздогнала i сказала, щоб приходив сьогоднi на озера, вона прийде до нього на побачення. Вдома дiвчина швидко приготувала ïсти, розповiла матерi про мiсто, про базар. Прийшов батько i здивувався: нiколи ще Маруся не варила такого смачного боршу. По обiдi Маруся попросилася пiти по суницi. Iдучи лiсом, бачила ягоди, але не збирала ïх, а бiгла, аби швидше побачити свого Василя. Зустрiлися, поцiлувалися. Сидiли, говорили, аж поки стало вечорiти. Тут тiльки Маруся згадала, що не назбирала ягiд. Василь просив ïï поки що не розповiдати батькам про нього, запевнивши дiвчину, що, як прийде пора, вiн сам ïм скаже. Маруся з ним погодилась, а потiм сказала, що бiльше не буде з Василем потайки зустрiчатися, бо це вже грiх. Попрощавшися, Маруся пiшла додому. Хотiла про Василя розповiсти Оленi, але ту несподiвано швидко звiнчали i разом з батьками повезли на хутiр, де мали справляти весiлля. Прийшла Маруся додому, весь час думаючи про Василя. Се на мене любов напала, а матуся казала, що любов — як сон: не заïш, не заспиш i що робиш, не знаєш, мов ввi снi. Борони Мати Божа, щоб я гiршого чого не зробила! Та як не буду з ним бачитись, то i жартувати нi з ким буде. Добре ж я зробила i сама собi дякую, що не звелiла йому до себе ходити. Вранцi дiвчина стала поратись по господарству i все виглядала Василя. Пройшов певний час, парубок теж сумував за Марусею, все ïï шукав, хотiв зустрiтися, але не знав, де вона живе i хто ïï батьки. Якось Василь iшов дорогою i побачив старенького чоловiка, який ïхав з мiшками вiд вiтряка, та на його возi зламалась вiсь. Хлопець допомiг йому полагодити воза i провiв до самого двору, бо вже вечорiло. Маруся, зустрiвши батька, побачила з ним свого Василя i не знала, як ïй поводитися. Василь почав розказувати, де вiн служить, а на Марусю i не дивиться, нiби ïï не знав. Наум запросив хлопця прийти до них завтра, в недiлю, обiдати. Маруся пiшла провести милого i, не приховуючи своïх почуттiв, сказала, що якби не побачила його ще хоч день, то була б вмерла. Василь попросив дiвчину дiзнатися, якоï думки про нього ïï батько. У недiлю, зваривши обiд, Маруся пiшла з батьком до церкви. Тiльки-но повернулись звiдти, до господи завiтав Василь. Пообiдали, батько й матiр вiдпочивали, а молодi собi цiлувалися та милувалися. Увечерi Василь пiшов додому. Парубок став ходити до Наума що Божий день. Усi звикли до нього, i коли не приходив, казали: Нема ж нашого Василя! Не йде обiдати. Дiждались i Петра, розговiлись. Якось перед вечором до хати вбiгла Настя i крикнула: — Науме, Науме! Либонь, старости йдуть. — До кого? — Тадо нас, до нас; от вжеудворi. Сiдай швидше на лаву; а ти, Марусю, бiжи хутко у кiмнату та вбирайся. Постукали в дверi тричi, а потiм зайшли до хати двоє старостiв i з ними Василь — нi живий, нi мертвий: бiлий як стiна. Чемно вислухавши старостiв, батько Марусi сказав, що не може вiддати дочку за Василя. Василь впав навколiшки i благав Наума вiддати йому Марусю, бо не може без неï жити, аж тут i Маруся вискочила i стала просити батькiв, щоб вони не розлучали ïï з коханим. Вмовляла чоловiка i Настя. Але Наум нiкого не послухав i не дав згоди. Вiн сказав, щоб Василь прийшов завтра, вiн йому скаже причину, чому не вiддає за нього дочки. Старости пiшли i забрали з собою Василя. Маруся, залившись сльозами, впала на пiдлогу. Трохи згодом Наум почав запитувати Марусю, коли вона познайомилася з Василем. Дiвчина про все щиросердо розповiла, нiчого не втаïла. Батько став дорiкати доньцi, що вона ранiше не казала про Василя, тодi вiн мiг би сам вирiшити, що далi робити. Л тепер батько сказав Марусi, що не вiддасть ïï за Василя, мовляв, завтра дiзнаєшся чому. Наступного дня прийшов Василь. Пообiдали, а потiм батько звелiв доньцi i дружинi вийти з хати, аби не заважати ïхнiй розмовi. Залишившись сам на сам з Василем, Наум сказав, що не вiддасть за нього Марусю, бо його можуть забрати в солдати, а що тодi ïй бiднiй робити. Уникнути солдатчини можна було тiльки виставивши замiсть себе найомщика, але це потребувало великих грошей, яких Василь, сирота, звичайно, не мав. Тому Наум сказав йому: Принеси бумагу, що найомщик принятза самого тебе i за твоï грошi — от тобi зараз, обома руками, вiддам Марусю. Василь, плачучи, попросив, щоб Наум дозволив йому попрощатися з Марусею. Вiн ïï пригорнув до серця крiпко, поцiлував, вiддав ïï нечуственну батьковi на руки, поцiлував руку йому i Настi... i пiшов швидко, не оглядаючись... Маруся дуже сумувала, розлучившись з милим. Нiкуди не виходила, тiльки пряла та шила. Про Василя нiчого вони не чули. Приходили старости вiд iнших парубкiв, але Маруся всiм вiдмовляла, бо чекала свого Василя. Пройшов пiст, вiдговiлись i дiждали воскресенiя. У великодню суботу Маруся учинила паску, поклала в неï яєчок, iмбиру, шафрану, i паска спеклася висока, жовта i ще у печi добре зарум'янилась. На Великдень дiвчина уранцi понесла з батраками святити паску, печеного баранця, порося, сало, ковбасу, з десяток крашанок i грудку солi. Все це вона розклала гарненько на хустцi, яку розiслала на цвинтарi. Наум же пiшов до церкви молитися. Вiн не повiрив своïм очам, коли побачив, що вийшов на середину церкви читати Апостола не хто iнший як Василь. Марусин батько дуже здивувався, бо знав, що парубок неписьменний. Невдовзi пiн переконався, що той десь навчився грамотi, бо iнакше не змiг би прочитати Апостола, та ще й на Великдень. Потiм Василь спiвав Херувiмсь-коï, i спiвав так гарно, що i дяк би не зумiв. Пiсля служби Наум запросив Василя до них в гостi. Прийшов додому, не кажучи жiнцi, кого зустрiв. Аж ось з'явилась i Маруся, яка була при пасках i не бачила Василя. Розставила все на столi, i вони з матiр'ю дивувались, чому ж це батько не сiдає розговлятись, а ходить по хатi. Аж ось рипнули дверi, i в хату зайшов Василь. Маруся скрикнула не своïм голосом: Ох, мiй Василечку! — та й стала як укопана. Потiм з дозволу Наума Василь з Марусею похристосувались. Сiли за стiл разом з батраками, почали розговлятись. Потiм за звичаєм Маруся зiбрала кiстки i покидала у пiч. Наум розповiв, що сьогоднi у церквi новий дяк читав Апостола. На запитання Настi, хто це такий i звiдки, Наум, всмiхаючись, вiдповiв: Осьде вiн, пан Василь. Василь розказав, де навчився тiєï науки. Мiркуючи про те, як заробити грошi, щоб вiдкупитися вiд рекрутчини, хлопець найнявся до купця-залiзняка. Той добре поставився до нього i обiцяв восени знайти за своï грошi найомщика за Василя. Хлопець день i нiч вчився, щоб навчитися читати, писати i рахувати. Цього потребувала його нова служба i доручення, якi давав йому хазяïн. Навчився вiн i церковного спiву, бо разом з товаришами ходив спiвати на клiросi. Побачивши чеснiсть i кмiтливiсть Василя, хазяïн став посилати його в рiзних купецьких справах. Тепер вiн мав ïхати до Одеси, вiдтiля до Москви i на заводи. Повернутися сподiвався тiльки до Пречистоï — церковного свята. Розповiдь Василя так сподобалась Наумовi, що вiн, поцiлувавши хлопця, дозволив прислати старостiв до Марусi, бо тепер нiчого боятись. Не тямлячи себе вiд щастя, закоханi кинулися до батькових нiг, дякуючи йому та матерi. У вiвторок вiдбулося пишне сватання, пiсля якого Василь з Марусею всюди ходили разом як голуб з голубкою. Побували i на богомiллi у монастирi, де заказали молебень, що Маруся обiцялася, коли буде посватана за Василя. Не встигли вони наговоритись i надивитись один на одного, як прийшов час розставання. Маруся пiшла проводжати Василя через кладовище, де люди в той день поминали родичiв. З собою вона взяла все, що було потрiбно, аби пом'янути i свою померлу рiдню. Пiсля панихiди, пiд час якоï Маруся все молилася та плакала, вона сказала нареченому: Як ти вернешся, Васи-лечку, то, може, мене на сiм кладовищi будеш так поминати. Вiд цих слiв на серцi його впала туга. Маруся, роздавши крашанки, обдiливши грiшми старцiв, стала прощатися iз Василем. Вона цiлувала його i раптом голосно промовила: — Василю! На кладовищi мене покидаєш, на кладовищi мене й знайдеш! Поминай мене, не удавайся у тугу... прощай на вiки вiчнi!.. Там побачимось! Сказавши це, Маруся, не оглядаючись, пiшла додому. Пiсля прощання з Василем вона засумувала, часто замислювалась, не слухала тих, хто радив ïй хоч трохи розважитись. Не знiмала чорний пла-ток, зачастила до церкви. Минав час, настала спасiвка. Маруся трохи повеселiшала, бо незабаром мав повернутися Василь. На третiй день пiсля Спаса пiшла вона у бiр по гриби. Назбирала повний кошик i вiдро рижикiв, аж тут пiшов престрашенний дощ, та ще й з холодним вiтром. Дiвчина змокла як хлюща, так з неï i тече; а змерзла ж то так, що зуб з зубом не зведе, так i труситься. Гадала, що вдома зiгрiється. Залiзла на пiч, а вона холодна, нетоплена, так ще бiльше змерзла. Укрилась кожухом, а лихоманка ïï так i б'є. Прийшов батько, подивився, та аж злякався, почав Богу молитися. Дай, Господи, щоб заснула i щоб завтра здорова була! — сказавши сеє, лiг i... заснув. Вночi Маруся прокинулась, стала стогнати, бо дуже кололо в лiвому боцi. Батьки розтопили пiч, поклали Марусю на лавi, вкрили рядном. Настя стала просити Наума сходити до знахарки, але вiн вирiшив вдатися до своïх способiв лiкування: От вiн зараз дiстав iорданськоï води та й звелiв Настi, щоб нею натерла Марусi бiк, де болить, i дав тiєï ж води трошки напитись, а сам пiдкурював ÏÏ херувимським великоднiм ладаном... Марусi нiбито трохи полегшало, вона стала засипати. Аж раптом знов як закричить: — Ох, лишечко! Колеть мене, колеть у бiк, пече... Ох, трудно менi! Батiночку рiдненький, матiночко моя, голубочко! Рятуйте!.. Поможiть менi!.. Смерть моя!.. Не дає... менi дихати!.. Наум схопив шапку i пiшов у мiсто до знайомого цирюлика. Оглянувши хвору, цирюлик сказав, що худо дiло, треба надiятись лише на самого Бога. Проте вiн зробив, що мiг: пустив Марусi кров i поприпустив до боку п'явки. Батько привозив до неï нiмця — лiкаря, але йтой не допомiг хворiй. Наум все молився: — Господи! Твоя воля святая! Прости нас, грiшних, i навчи, що нам робити i як тебе слухати! Батько запросив священика, щоб причастив Марусю. Пiсля причащання Маруся аж повеселiшала. Потiм покликала до себе батькiв: — Батеньку, матiнко, моï рiднесенькi! Простiть мене, грiшную!.. Попрощаймося на сiм свiтi... поки Бог зведе нас докупи у своïм царствi. Промовивши це, стала руки ïм цiлувати, а вони плачуть та ïï цiлують. Маруся попросила ще передати Василю його сватану хустку i сказати, щоб не побивався за нею, бо скоро вони зустрiнуться. Попрощалась, затихла, промовивши наостанку: Мати Божа!., прийми... Прийшли дiвчата i, за старовинним звичаєм, стали Марусю убирати, як на весiлля, бо була вона ще незамiжня. Зiбралися люди, всi журились i плакали, дивлячись на померлу. Надвечiр знайомий Наумовi маляр малював труну: у головах намалював янгола Божого, а у ногах — смерть iз кiстками. Жiнки порались у хатi, готуючи страву на поминки. Саме в цей час мимо церкви проïжджав Василь i почув, що дзвони дзвонили по покiйнику. Не знаючи, хто в селi вмер, вiн, однак, дуже злякався i погнав коней, щоб швидше дати звiт хазяïну i поспiшити до Марусi. У Наумовому дворi вiн побачив свою наречену на лавцi пiд сукном, заквiтчану, немов до весiлля. Василь скрикнув, жалiбно застогнав, зблiд як смерть та тут i впав мов неживий. Ледве привели його до пам'ятi. Опритомнiвши, Василь кинувся до мертвоï, припав до неï i, ридаючи, цiлував ïй руки. Вiн так плакав i вбивався, що всi люди, навiть малi дiти, почали голосити, дивлячись на Василя i на Марусиних батькiв. Вранцi ударили дзвони i посходилось видимо — невидимо людей. Прибули навiть пани з мiста, щоб подивитись на те, як за старовинним обрядом будуть ховати дiвку. Iз церкви винесли святий хрест i корогви, а за ними йшли аж три попи, диякон та з десятка два дякiв. Вiдiбрали, як на весiлля, бояр, дружок, старостiв, свашок та свiтилку, а молодого не знадобилось вибирати — це був Василь, посватаний наречений Марусi. Винесли скриню з Марусиним приданим, i стара Настя стала обдiляти бiдних дiвчат та жiнок i навiть саму скриню вiддала на церков. Потiм Настя звернулася до Василя i, почепивши йому до пояса сватану хустку, просила не покидати ïх. Василь блiдий як смерть насилу промовив до неï: Матiнко рiдненька!.. Бiльше вiн нiчого не мiг сказати. Марусю поклали у труну, попи покропили домовину свяченою водою, дружечки поправили на нiй коси та квiточки, а на голову положили ще вiночок з рiзних квiтiв. Пiсля цього попрощалися з Марусею i бояри винесли труну з хати. Вiдслужили у церквi i службу Божу, i похорони, понесли на кладовище. На кладовищi увесь народ став голосити за Марусею. Коли стали кидати у яму землю, Василь не змiг, бо пальцi йому звело, i руки не може розправити, щоб сипнути землю у яму... трясся — трясся — так i впав нечувственний... Поховали, прийшли додому i тiльки тодi кинулися, що немає Василя. Скрiзь шукали, запитували, i у хазяïна, i у родичiв — не чули i не бачили. Минув рiк пiсля смертi Марусi, потiм другий. На третьому роцi прийшла звiстка, що Василь живий, пiшов у ченцi i став уже дияконом у Печерському монастирi в Києвi. Передавав привiт Марусиним батькам, кажучи: Через ïх молитви Бог мене спас i вирвав з рук диявола... Наум iз Настею поïхали в Киïв, щоб побачити Василя, та чернець сказав ïм, що той помер: Вiн i прийшов немощний, та таки себе не поберiгав: не слухав нiкого, ськав усякоï болiстi i заморив себе зовсiм. Далi чах-чах та от недiль зо двi якi помер. Вмираючи, просив якоïсь землi, що у нього у платку була зав'язана, покласти з ним, а платок шовковий, червоний, просив покласти йому пiд голову. Звичайно, його не послухали, бо такi примхи заборонено монастирським статутом. Довго Наум стояв над гробом пiсля того, як вiдслужили панахиду по Василевi, а потiм сказав: — Дай Господи милосердний, щоб ти там знайшов свою Марусю!

Метки ЛIТЕРАТУРА КIНЦЯ XVIII — ПЕРШИХ ДЕСЯТИЛIТЬ XIX СТОРIЧ, МАРУСЯ, ГРИГОРIЙ КВIТКА-ОСНОВ'ЯНЕНКО, твiр, стислий, короткий, скорочено, уривки, основна, думка, переказ
Маруся