<< Главная страница

КОНОТОПСЬКА ВIДЬМА



Категории Григорiй Квiтка-Основ'яненко ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал (Повiсть) I Сумний i невеселий сидiв собi на лавцi у новiй свiтлицi конотопський пан сотник Микита Уласович Забрьоха. Завжди чепурний, вiн тепер навiть у недiлю не одягнув чистоï сорочки, не знiмав на нiч синiх штанiв. Пан сотник походив iз чесного i важного роду. Усi його дiди i прадiди були у славному сотенному мiстечковi Конотопi сотниками. От поховав Микита батька, схаменувся — а йому вже двадцять п'ять рокiв. Ще при батьковi вiн просив оженити його, але старий Улас не схотiв, бо був дуже скупий. Вiн казав синовi, що хлiб тепер дорогий, та й тiсно ïм буде жити, як вiзьме жiнку, а там ще пiдуть дiти... Микита вирiшив свататися до багатоï, вродливоï й хазяйновитоï хорунжiвни Олени, яка жила на Сухiй Бащi, на хуторi Безверхому. Вона не мала анi батька, анi матерi, тiльки брата, який збирався у ченцi. Забрьоха приïхав, привiтався з братом Олени, паном хорунженком. Пан сотник сказав йому, що прибув нiбито купити в них брагу для волiв. Але той вiдказав, що такими справами займається сестра, яка тепер у полi пильнує за робiтниками. Сотник погодився чекати Олену до вечора. Нарештi з'явилася сама хазяйка. Побачивши чужого чоловiка, вона швидко залагодила господарчi справи на наступний день, звелiла готувати вечерю. А сама одяглася любенько, як годиться панночцi та ще й хорунжiвнi, вийшла i поклонилась низенько пану Уласовичу. Побачивши таку кралю, вiн розгубився i став щось казати не до ладу. Олена вiдразу зрозумiла, чого йому треба. Тому сказала, щоб iшов собi вечеряти та вiдпочивати, а вранцi, мовляв, порадимось, що треба робити. Забрьоха зрадiв i став попивати тернiвку. Добре випивши, вiн попросив хорун-женка вiддати за нього сестру. Брат вiдповiв: треба почекати, що скаже завтра Олена. Вранцi прокинулись, хорунженко гукнув до сестри, щоб подавали снiданок. Аж ось наймичка винесла з кiмнати i поставила на стiл перед паном сотником на сковородцi печений гарбуз. Забрьоха ...якскочить iз-за стола, як вибiжить з хати! Аж тут батрак вже держить його коня, i вже осiдланого: вiн мерщiй на коня та навтiкача побiля хат; тiльки й чує, що люди з нього регочуться; йому ще й бiльш стидно, ще й бiльш коня поганя, та як вибiг з хутора, розглядiв: що за недобра мати? Щось телiпається на шиï у коня! Коли ж дивиться — вiрьовка; потягнув тую вiрьовку — аж i тут гарбуз сирий причеплений!.. Приïхав пан сотник додому i одразу лiг спати. II Смутний i невеселий сидiв у свiтлицi на лавцi конотопський сотник Микита Уласович Забрьоха. А чому вiн сумував, ми вже знаємо. Тут до нього прийшов Прокiп Ригорович Пiстряк, сотенний писар i добрий приятель Забрьохи. Прийшов же писар до пана сотника у важливiй справi — вiддати лепорт (рапорт) про кiлькiсть козакiв його сотнi, якi з'явилися на чергову перевiрку. Пан писар був вченою людиною, дванадцять рокiв вчився у дяка. Розмовляв вiн звичайно не простою мовою, а все з писання, застосовуючи дивовижну сумiш церковнослов'янських слiв та канцелярських зворотiв, так що його не розумiв навiть отець Костянтин, який доси так си суходив. Цього разу писар Пiстряк прийшов до пана Уласовича з великою хворостиною, зарубками на якiй було позначено число наявних козакiв. Оскiльки вiн нiяк не мiг пролiзти в дверi свiтлицi, то з дозволу начальника переломив свою хворостину. Писар принiс звiстку, яка потрясла його унутренную утробу, — чернiгiвський полковник надiслав повелiнiє збиратися в похiд до Чернiгова. Вiн запропонував пану сотнику перевiрити склад сотнi, але той довiрив цю справу Пiстряку, оскiльки сам мiг рахувати лише до тридцяти. Писар кiлька разiв лiчив козакiв на подвiр'ï i зарубки на хворостинi, i кожного разу в нього не вистачало одного козака, бо вiн переломив хворостину саме на зарубцi. Першим змiркував, в чим рiч, пан Уласович, виставивши, таким чином, пана Ригоровича на глум перед сотнею. Той дуже образився, зовсiм зламав i викинув хворостину, вiдмовився й обiдати з паном Забрьохою. Вiн вирiшив будь — що помститися сотниковi за образу: ...Пiдведу тебе пiд монастир. Буде у Конотопi сотник, та не Забрьоха... кланятимуться i Пiстряку. Козаки ж, не знаючи, що ïм робити, розiйшлись хто куди: хто у шинок, хто у солому пiсля такоï муштри спочивати; а iншi мотнулись на вгороди дiвчат полохати... Ill Знову сидiв смутний та невеселий сотнику великiй хатi пiсля огляду козацькоï сотнi. Микита Уласович Забрьоха нi пив, нi ïв, нi спав. Аж ось рипнули дверi i до кiмнати зайшов писар Ригорович. Стояв собi бiля дверей i нiчого не говорив, а чекав, що скаже пан сотник. Пан Забрьоха сiв обiдати, запросив i писаря. Той вiдмовлявся, але все ж таки сiв до столу, взяв ложку i почав, як вiн казав, сокрушати борщ, кашу пшоняну, печених карасiв i багато чого iншого. Потiм схопив носатку i вицiдив з неï всю дулiвку. Пообiдали, стали говорити про те, чому це дощiв немає. Сотник почав допитуватись, вiдчого таке буває. Писар йому пояснив, що виннi в цьому вiдьми. Пан сотник злякався навiть згадки про них: — Та цур ïм, не споминай ïх менi, пане писарю! Хоч до вечора i далеко, а як налякаєш мене, то усю нiч буду жахатись i не спатиму: усе вiдьом буду боятися. Проте писар став доводити, що вiдьом треба викореняти до третього роду. Вирiшили топити ïх у водi. Обоє погодились на тому, щоб послати кривого Iлька Хверлущенка до вищого начальства iз рапортом про те, що козаки не можуть iти у похiд, бо будуть топити вiдьом. Дуже задоволенi цим мудрим рiшенням, писар i сотник розiйшлись. Пiстряк вийшов вiд пана Забрьохи у гарному настроï. Вiн пошив свого сотника в дурнi, домiгся, що той не виконав наказ начальства i не вирушив до Чернiгова, а натомiсть зiбрався ловити вiдьом. Пан писар сподiвався позбутися в такий спосiб Забрьохи i, можливо, самому посiсти його мiсце. IV Вранцi у славному сотенному мiстечковi Конотопi коïлось щось незвичайне. По вулицях чулися гомiн, крик, галас, але потiм все стихло i народ кудись зник. Мiстечко немов вимерло. Навiть до шинкаря нiхто не завiтав, i вiн сидiв сам на лавi i дрiмав. А ось що дiялось у славному сотенному мiстечковi Конотопi: Посеред ставу убито чотири палi товстеньких, а угорi пов'язано вiрьовками, та вп'ять якось — то хитро та мудро переплутувано; та у кожнiй палi угорi дiрка продовбана i туди вiрьовка просунута... Усi люди прийшли до ставка подивитись на це видовище. Навiть школярi зiбрались у купку i дивились, що ж буде далi. Аж поки вчитель, дяк Симеон, не погнав ïх рiзкою до школи. Надзвичайнi подiï розгорнулися бiля млинка. Гай, гай! Аж тридцять козакiв, хто з пiкою, хто з нагайкою, хто з добрим києм, хто з вiрьовкою, а хто з колякою, та усi ж то держуться мiцно за вiрьовки, а тими вiрьовками зв'язано аж сiм баб... Перша — Прiська Чирячка, часто сидiла пiд арештом, звела на той свiт аж трьох мужикiв i всю худобу перевела на зiлля та корiння, лiкувала людей вiд рiзних хвороб. Якось вона замiсть любощiв — приворотного зiлля, з допомогою якого пан Пiстряк сподiвався привернути до себе будь-яку дiвчину чи молодицю, що впаде йому в око, дала писаревi проноснi лiки. З того часу вiн став на неï гонитель. Друга була Химка Рябокобилиха, котра краще вiдбудь — якоï ворожки могла вiдгадати, хто що вкрав, кому збрехав. На неï пан Ригорович був злий за те, що сказала, буцiмто вiн у сусiда вкрав бджоли. Третя — Явдоха Зубиха, стара — стара. Удень вона стара, а як сонце заходить, так вона i молодiє, а у саму глупу пiвнiч стане молоденькою дiвчинкою, а там i стане стариться i до сход сонця вп'ять стане стара, як була учора... Четверта — Пазька Псючиха, усе нишком чаклувала. Коли всi лягали спати, вона виходила надвiр, махала рукою, i в ту сторону йшли хмари. Коли ж до неï приходили, щоб поворожила чи дала лiки, вона всiм вiдмовляла. П'ята — це Домаха Карлючкiвна. Навiть замолоду була негарною: росту невеличкого, але коли заходила у якусь хату, то головою дiставала стелi, була дуже худа, косоока, мала великий рот, куди, як кажуть, i лопата могла влiзти. З такою красою замiж не вийшла, тому стала чаклувати та капостi людям робити. Шоста була Векла, старого Штирi невiстка, а сьома — Устя Жалоби-ха. Про них вже нехай хто iнший розказує, бо нiколи. Пiдемо ж подивимося, що там дiється бiля ставка. V До ставка пiдiйшов смутний i невеселий, надутий як iндик храброï Конотопськоï сотнi пан сотник Микита Уласович Забрьоха. Привiтався з народом. Люди стали дякувати йому за те, що турбується про них. Згадували його покiйного дiда, пана сотника Опанаса: Хоч трохи було засуха ухвате, то вiн зараз за поганських вiдьом; та як трьох — чотирьох втопить, то де той i дощ озьметься. I усе було гаразд! Писар наказав козацтву, щоб воно вiдчепило Веклу Штириху i плюснуло ïïу воду. З води вона не знирнула, а отже, i не була вiдьмою. Витягнувши з води, стали ïï вiдкачувати. Пан сотник почав допитуватись у писаря, за що Веклу кинуто у воду. Адже вона ще не стара i хорошого, чесного роду. Той вiдповiв, що у цiєï жiнки до бiса грошей, а позичати чи дати йому вона не схотiла. Притягли Устю, з нею те саме сталося, що i з Веклою, однак вiдкачати ïï не змогли. Вона завинила писарю тим, що коли вiн посватався до ïï дочки, пiднесла йому гарбуза. Потiм до сотника звернувся Талимiн Леварда. Вiн попросив сполоскати i його жiнку, Стеху, яка, на його думку, також вiдьмує. У саму глупу нiч хтось стукає у вiкно i вона виходить з хати, а повертається вже передсвiтом. А одного разу вiн бачив у неï в гостях чорта — словнi-сiнько як пан писар Прокiп Ригорович... Пан сотник, сердитий на все жiноцтво, а особливо на тих, що добрих людей замiсть рушникiв та годують гарбузами, вже ладен був виконати прохання цього чоловiка. Стеху врятувало тiльки заступництво пана писаря, який наказав прикувати ту гаспидську Левурду до стiни ратушi, а вранцi проучити киями, бо вiн сам винний у дружелюбiï своєï жiнки з сатаною. Полоскали у водi Домаху Карлючкiвну, пiсля неï тiльки забулькало: вона теж не була вiдьмою. I Прiську Чирячку, i Химку Рябокобилиху, i Пазьку Псючиху топили, i котру втопили, а котру вiдволодали, що народ аж об поли руками б'є та дивується; що, каже: Де ж тая вiдьма? От усiх топили i усяка порина, а вiдьма не знаходиться. Наостанку взялись за Явдоху Зубиху. Приперли й ту, вiдопхали човном до паль, пiдв'язали вiрьовками, пiдняли догори... плюсь! Як об дошку, так наша Явдоха об воду, i не порина, а як рибонька поверх води, так i лежить, i бовтається зв'язаними руками та ногами, вихиля черевом i попереком i приговорює: Купочки — купусi, купочки — купоньки! Пан писар наказав, щоб вiдьмi ще й каменюк нав'язали i накинули на шию; думали, що вона пiрне. Але Зубиха знову плавала поверх води. Хотiли пiймати у водi вiдьму, та не могли цього зробити, аж поки вона сама не пiддалась. З наказу писаря поклали ïï на лавцi, хлопцi сiли на руки i ноги, а двоє взяли пучок рiзок i почали бити. А Явдосi байдуже, лежить собi та з усiх глузує. Аж тут з'явився Демко Швандюра, старий чоловiк, який дещо знався на чаклунствi. Вiн повiв рукою по народу навпроти сонця, знiмаючи з людей мару. Тодi усi побачили, що лежить товста вербова колода, поперепутова-на верьовками i сидять на нiй чотири хлопця здоровенних i держуть ïï якомога, щоб не пручалась, а чотири б'ють тую колоду зо всiєï сили добрими рiзками, неначе кого путнього. А бiля тiєï колоди лежить сама по собi Явдоха Зубиха i не зв'язана, i регочеться, дивлячись, як працюються люди замiсть ïï та над колодою. Це все зробила Явдоха, напустивши на людей мару. Схопили Явдоху i дали добре хльосту, щоб повернула дощi та роси. Тепер вже вона не витримала та як закричить: Не буду до суду, до вiку!., батечки, голубчики!., пустiть, пустiть!., верну я дощi, верну й роси... буду тобi, пане сотнику... i тобi, Ригоровичу... у великiй пригодi...тiльки пустiть... Пан Забрьоха пiсля цих слiв наказав хлопцям припинити розправу i пiшов обiдати. Пану Ригоровичу спало на думку, що Явдоха дiйсно може йому допомогти: Пiддобрюсь до неï, вона поможе його втопити, а менi винирнути з писарства та на панство... VI Сумна i невесела ходила по своïй хатi Явдоха Зубиха пiсля прочуханки, що ïй дали при всiй громадi. В обiдню пору до неï прийшов конотопський пан писар, принiс ïй гостинцiв i став просити, щоб вона пошила в дурнi Микиту, а його зробила сотником. За це пан Ригорович обiцяв дозволити вiдьмi чаклувати, скiльки схоче. Хитра Явдоха нiби погодилась, подарунки забрала, а потiм провела писаря з хати. Ходила по хатi, але сiсти не могла, бо добре ïï провчили. Кiт присвiтив у темнiй хатi своïми очима, i Явдоха побачила, що до неï йдуть конотопський сотник i писар Пiстряк i щось у руках несуть. Рипнули дверi, зайшли обидва до хати, але Явдохи не побачили. Тут i сама вона вилiзла з — пiд покуття, тягнучи за собою великий горщик. Вiдьма пояснила, що збираеться випустити захованi в ньому хмари з дощами, бо iнакше ïï завтра знов випарять так, що не зможе не тiльки сидiти, але й стояти. Пан сотник кинувся Явдосi в ноги, подарував ïй вишивану хустину i копу грошей, вмовляючи пробачити за те, що сталось i приворожити до нього хорунжiв-ну. Вiн ладен був, якщо вiдьма схоче, навiть запалити Конотоп з чотирьох кiнцiв або вбити всiх конотопських дiтей. Явдоха зажадала iншого: вигнати з Конотопа Швандюру, який зняв з людей мару, i вiддати його майно пану писарю Ригоровичу. З допомогою пана Забрьохи хотiла звести рахунки ще з деякими своïми сусiдами. Микита на все погодився. Трохи почаклувавши над ним, вiдьма наказала йому йти додому та чекати звiстки вiд хорунжiвни, щоб слав старостiв. Заспокоєний пан Уласович пiшов собi додому. А Явдоха швидко пере-одяглась у бiлу сорочку, розпустила сиву косу, пошептала якесь чаклунське закляття i раптом стала вродливою чорнявою дiвкою. Загасила каганець i пiшла з хати доïти, кого ïй треба було. Та тiльки — но крикнули другi пiвнi, Явдоха вскочила в хату i впала мов нежива. Вiдтак вона знов стала старою бабою. Трохи згодом прийшла до неï хвора на бешиху жiнка з Олениного хутора. Вдавшися до свого вiдьомського лiкування, Зубиха наказала хворiй не журитися, бо все у неï швидко минеться. А сама розпитала молодицю про те, що ïй треба було знати. VII Бiля хати, на своєму Безверхому хуторi, сидiла смутна i невесела панночка Йосиповна Олена, хорунжiвна. На колiна до неï прилiг ïï брат, який чомусь нездужав, та так i заснув. Несподiвано перед нею з'явилася старенька бабуся. Панночка аж трохи злякалась, бо невiдомо звiдки та взялась. Стара наказала Оленi збудити брата та вислухати ïï. Вона сказала, що знає причину смутку панночки: дiвчина сумує за коханим, який пiшов у похiд з козаками. Але не треба за ним побиватися, бо, можливо, вони скоро побачаться. Потiм бабуся пообiцяла хорунжiвнi зробити так, щоб уже ввечерi ïï коханий, судденко Дем'ян Халявський, з'явився до своєï милоï. Пiшли у велику хату, позащiпали i дверi, i вiкна, а вже i сонечко стало заходити; панночка затопила у печi, сама сходила по воду, а йшла... не прямо до криницi, а вулицями обходила навпаки сонця; прийшла до криницi, набрала вiдро води та й вилила на сход сонця; друге набрала i вилила на заход сонця, а трете набравши — що є духу, не оглядаючись, i вп'ять не прямо, а вулицею — за сонцем... З пшеничного борошна та котячого мозку бабуся спекла коржика i наказала Оленi з'ïсти його, запиваючи водою, що ïï нашептала. Потiм почала чаклувати над горщиком iз киплячим зiллям. Дмухнувши на хорунжiвну вона змусила ïï мiцно заснути. А тим часом iз сiней у хатнi дверi щось гепнулось, заохкало та застогнало. Побачимо опiсля, що там було... VIII Смутний i невеселий стояв бiля шинку перед своєю хваброю Конотопською сотнею пан сотник Микита Уласович Забрьоха. Пан писар повiдомив його, що треба збиратись i йти з сотнею до Чернiгова. Але сотник вiдмовився i звелiв всiм козакам розходитись i йти вечеряти. Та раптом з ним щось сталось. Пан Уласович закричав, всi кинулись до нього. Аж вiн... шелесть... пiднявся догори i полетiв, як птиця, усе — таки кричачи, що є голосу... Пан сотник пiднявся пiд самi небеса i полетiв без крил. Писар Прокiп Ригорович хотiв його впiймати, та годi, нiчого в нього не вийшло. Люди постояли, подивились та й порозходились. Усi здивовано казали: Жди ж добра, коли i начальство наше обвiдьмилось! Отак пан сотник прилетiв до Безверхого хутора i гепнувся пiд самiсiнькi хатнi дверi, де чаклувала конотопська вiдьма Явдоха Зубиха. Вона втягла його у хату i пiднесла пiд нiс тертого хрiну, а вiн попросив води напитись. Коли ж напився, то побачив, яка краля перед ним лежить. Явдоха сказала, щоб не задивлявся, а дiло робив, — допомiгшу чаклуваннi. Чари вiдьми призвели до того, що панна хорунжiвна увi снi зрiклась Дем'яна Халявського i стала просити вiддати ïï за Забрьоху. Тодi Зубиха наказала пану сотнику збиратися додому i чекати, коли по нього пришлють. Явдоха посадила його на днище ступи, мов на коня, сама причепилась ззаду, i вони швидко пiднялись угору. Незабаром дiсталися до Конотопа i опинились бiля Забрьошиних ворiт. Вiдьма щезла, а сотник побачив, що наймичка Пазька когось проводжала. Вiн здогадався, що в неï був пан писар, та йому це було байдуже: Кат ïх бери! В мене є тепер хорунжiвна! Пан сотник впав на лiжко i захропiв на всю хату. IX Смутна i невесела, прокинувшись, сидiла на лiжку панна хорунжiвна, Олена Иосиповна. Не могла зрозумiти, що з нею скоïлось i чому ïй так тяжко. Тут звiдкись узялась конотопська вiдьма, хорунжiвна зрозумiла, що все це з нею зробила саме вона. Явдоха дала ïй капшучок i наказала повiсити його на шнурочку на шию, запевнивши, що тодi все буде гаразд. Панна Олена повеселiшала i стала благати Явдоху вiддати ïï за конотопського пана сотника Забрьоху: Зроби, тiтусю, щоб вiн мене узяв, я тебе три годи буду рiдною матiр'ю звати, буду тебе i поважати, i шанувати. Коли ж вiн вiд мене вiдцурається, пiду свiт за очима, сама собi смерть заподiю... Явдоха порадила хорунжiвнi негайно послати брата до Забрьохи, щоб той поспiшав iз старостами. Брат Олени пiддався на умовляння сестри i вирушив до Конотопа. Сама ж панночка заходилась прибиратись у хатi i готуватись до сватання, так що всi ïï наймички аж позасапувались вiд такого порання. X Смутний i невеселий сидiв пан судденко, Дем'ян Омелянович Халявський, у своïм хуторi. А журився вiн тому, що хотiв засилати старостiв до панни Олени, але йому сказали, що ïï вже просватано за конотопського пана сотника. Пан Халявський не знав, як зарадити своєму лиховi. Адже ще недавно панночка клялась i божилась, що одного його кохає i пiде тiльки за нього. Вiн сидiв вкрай розгнiваний, рвав на собi волосся i хотiв вже битися головою об стiнку. Аж тут до хати зайшла стара бабуся. Переступила порiг i спитала його, чому це нiхто не готується до завтрашнього весiлля. Пан Халявський кипiв вiд лютi i ладен був за таке глузування полiчити старiй костi. Але вона запевнила пана, що вже наступного дня Олена стане його дружиною. Пiсля ïï слiв пановi полегшало на душi i вiн кинувся в ноги Явдосi: Тiточко, голубочко! Зробiть, як знаєте зробiть, щоб моя була Олена; цiлiсiнький год буду вас рiдною матiр'ю звати; куплю плахту, очiпок, серпок, чого забажа душа ваша i вашого кота... Зубиха заспокоïла його i порадила негайно готуватися до весiлля. XI Дуже повiльно i неохоче одягалась, збираючись до церкви, панна хо-рунжiвна. Незабаром там мало вiдбутися ïï вiнчання з паном сотником. Зубиха допомагала молодiй вбиратися: то намисто ïй подасть, то голову заквiтчає. Потiм тихенько вискочила надвiр. Панна Олена зiбралась i з старшою дружкою пiшла у село до церкви. А ось що зробила Явдоха, залишившись на Безверхому хуторi. Вона знайшла там бiдну дiвку Солоху, яка дiвувала вже сорок рокiв. Дiвка була крива, слiпа на одне око, волосся в неï повилазило, уся шия була в чиряках, зуби не всi, рука скарлючена. Але Явдоха ïï прибрала, надiла намисто; потiм привела до церкви, поставила на рундуку i сказала, щоб та чекала нареченого: Який козак прийде та озьме тебе за руку, та уведе вiнчатись, не дро-чись, не царамонься, вiнчайся смiливо. Гляди ж, дожидай до сход сонця. В цей час Олена зi старшою дружкою поспiшали до церкви. Дружка йшла позад молодоï i за наказом Зубихи робила так, щоб зняти чари, через якi хорунжiвна вподобала пана сотника. Панночка раптом скрикнула: Цур же йому, пек йому, тому Забрьосi, не хочу та й не хочу за нього замiж. Вiрнiмося, сестро, додому. Але дружка вмовила ïï сказати це в церквi прилюдно. Коли зайшли до церкви, то не побачили там пана Уласовича. Нарештi з'явився молодий. Олена так i затрусилася, як вздрiла, що се не пан сотник конотопський Уласович, а суть пан судденко Халявський Омелянович, кого вона так щиро любила. Панна хорунжiвна пролiзла крiзь натовп, сiпнула пана Халявського за руку та й промовила до нього: Бери мене! Як хоч, а бери! Коли ж в тебе є друга, то покажи, де вона, я ïй, суцi, тут же очi видряпаю. То я було обо-жеволiла, атеперумру, коли мене покинеш... Пан судденко взяв панночку за руку, повiв до попа, i той ïх обвiнчав. XII Смутний i невеселий ходив по хатi пан конотопський сотник, Микита Забрьоха, який ще звечора приïхав з Конотопа у село, де мав вiнчатися з панною хорунжiвною Иосиповною, як вони домовилися. Вiн гарно вдягся, чистенько виголився, пiдстриг чуба. Збудив пана писаря, якого закликав у старшi бояри. Хотiли вони вiдчинити дверi, та не знайшли ïх. Шукали, шукали, а перед ними гола стiна та й годi. Стали шукати далi: один пiшов у один бiк, другий — у iнший. Зiйшлися — знову немає. Пан Уласович дуже побивався: Вже досi i вугреня вiдiйшла, а мене панна хорунжiвна дожидалась — дожидалась та, може, вже i додому пiшла. Ой, лелечко, лелечко! Аж ось рипнули дверi i до хати увiйшла Явдоха Зубиха, яка сама дверi вiд них сховала. Стала сварити, чому вони досi вдома, а не у церквi вiнчаються. Конотопська вiдьма звелiла ïм мерщiй iти до церкви. Якщо буде стояти на рундуку Олена чи не Олена, наказала вона пану сотнику, то треба брати ïï i вести до вiнця. Сказала, що ото все поробила з дверима дядина пана суд-денка Халявського, а на Олену наслала мару, нiби вона i слiпа, i крива. — Вiнчайся смiливо; а як прийдете вiд вiнця, так я усе злеє вiдверну i ïï, стару суку, прожену. Бiжiть же швидше! — промовила Явдоха. Прийшли до церкви, пана Халявського з молодою та весiльним поïздом вже не було, стояла одна Солоха iз макiвкою в руках. Сотник побачив ïï i аж злякався. — Та що ж, пане писарю, брати? — Та берiть, добродiю. Аще совiсть не зазрить, берiть. Пан сотник пiдiйшов до Солохи, взяв ïï за руку i повiв до вiнця. Мерщiй побравшись за рученьки, як голуб з голубкою, i ввiйшли у церкву та до стiльця. ïх швидко обвiнчали, тодi молодий зi своєю молодою пiшов у Безверхий хутiр. А старший боярин, пан Пiстряк, кишки рве зо смiху, та бiга по селу, та збира свiй поïзд. XIII З'явившись у Безверхому хуторi, пан сотник побачив, що панна хорунжiвна сидить на посадi з паном судденком, Дем'яном Халявським, а бiля нього стоïть Солоха, яка залишилась боса i голомоза, бо усе ïï вбрання забрали люди, яким воно належало. На весiллi пана Халявського сидiла за столом i Явдоха, замiсть матерi, i глузувала з пана сотника. Пан Пiстряк хотiв приєднатись до чужого весiлля, та його не пустили, сказали, щоб iшов на своє. Поïхав пан Уласович зi своєю молодою i з поïздом у Конотоп. Приïхали, дали якийсь порядок. Знайшли дещо з материзми пана сотника i приодягли трохи Солоху, стала не така бридка. Сiли за стiл, страви було всякоï наварено, була i горiлка. На другий день зiбралися люди, стали змовлятися, чим пана сотника за звичаєм дарувати. Той хоче дати баранця, той порося, той телушку. Аж тут прибув козак iз Чернiгова iз листом вiд самiсiнького полковника чернiгiвського. Там було сказано, щоб пана Забрьоху Микиту Уласовича змiнити з сотничества за те, що не послухав наказу пана полковника чернiгiвського i не прийшов зi своєю сотнею у Чернiгiв, а замiсть того виполiскував у ставку конотопських молодиць i старих баб, мов плаття, i з пiвдесятка ïх утопив. А далi, як знайшов серед них вiдьму, то ïй пiддався i чортяцi душу закрiпостив, та й лiтав у вирiй, мов той птах заморський... Далi у листi йшлося про те, що сотником призначається судденко Дем'ян Халявський. Писар Пiстряк не розгубився i вирiшив, що недовго буде панувати новий сотник, а якщо вдасться пошити i його в дурнi, то сотником, певно, стане вiн сам. Схопився пан писар i пiшов до нового сотника, та ще й i козакiв з собою прихопив. Залишився Микита з Солохою, нема кому було й весiльнi страви ïсти. Ось так вiдсвяткував весiлля Микита Забрьоха. XIV Наступного дня писар Пiстряк зайшов до Микити Забрьохи у хату та й заголосив. Потiм став розповiдати, як вiн прийшов до нового пана сотника, а той вилаяв його i прогнав геть, а новим писарем призначив якогось молодого хлопця. Пiстряк пояснив Забрьосi, що все це ïм поробила вiдьма Явдоха Зубиха. Забрьоха запропонував подати лепорт, щоб вона заплатила ïм за безчестя. Нехай ïï посадять у колоду. Писар вiдповiв, що вона ïм тепер непiдвладна, бо ïй потурає новий сотник пан Халявський. Вiн дозволив вiдьмi чаклувати i глумитися над людьми на усьому лицi земному. Старi приятелi, яких знов поєднала спiльна бiда, вирiшили плюнути на Явдоху i залити горе горiлкою. З того часу вони щодень сходилися журитися за чаркою. Минулося ïхнє панство. Закiнченiе Пан сотник Халявський Дем'ян Омелянович був при владi недовго, дуже швидко перед начальством щось процвиндрив, i його з сотенства змiнили. З жiнкою своєю, Оленою Йосиповною, не довелось ïм пожити в ладу. Через нового писаря, молодого й вродливого парубка, вiн сильно побив Олену i водив ïï, пiдрiзавши патли, по вулицях Конотопа. Писарю жобривпiвголови i прогнав вiд себе. Так сталося тому, що пан Халявський i Олена побралися через Явдоху, покинувши закон святий. Пана Забрьоху покарано за те, що не послухав начальство, а взявся топити жiнок, згубивши нiзащо скiльки душ, а також за те, що удався в чаклування, покинувши Бога милосердного. Пiстряк Ригорович завинив тим, що обдурював свого начальника, намагався пошити його в дурнi. Розсердившись на когось, вiн занапастив нi в чому не винних жiнок, посиротив дiтей. А до того ж пив забагато горiлки. Зубисi за грiхи дiсталося щонайбiльше. Поки пан Халявський був конотопським сотником, вона жила у розкошi, звалась Семенiвною, або панi Зубихою. Коли ж пана Халявського змiнили, на неï увесь мир плюнув. I вона швидко зачахла i вмерла. Як вiдьму, зарили ïï в яму, прибивши осиковим кiлком, щоб ще не скочила. От вам i конотопська вiдьма!

Метки ЛIТЕРАТУРА КIНЦЯ XVIII — ПЕРШИХ ДЕСЯТИЛIТЬ XIX СТОРIЧ, КОНОТОПСЬКА ВIДЬМА, ГРИГОРIЙ КВIТКА-ОСНОВ'ЯНЕНКО, твiр, стислий, короткий, скорочено, уривки, основна, думка, переказ
КОНОТОПСЬКА ВIДЬМА


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация